четвер, 20 травня 2010 р.

Вакханки Елен фон Унверт


     Елен фон Унверт – дивовижна титулована фотографиня. Вона розпочала роман із камерою у якості моделі, а згодом перейшла по іншу лінію фронту. З цього вийшло щось надзвичайне!
     Таке враження, що місяці три вона зріла в утробі разом із Гельмутом Ньютоном, ще кілька місяців із Террі Річардсоном а потім дозрівала у невідомому нам коконі блаженної королеви вакханок.
    Фокус в її кадрі – на жінці, якщо зустрічається чоловік, то він або замилений на задньому плані, або якийсь надзвичайно жіночно-прекрасний типу Девіда Боуї.
Кажуть, що на майданчику у Елен відбувається щось на кшталт мистецької гульні, моделі не позують, а проживають свої ролі із істинним задоволенням. Око Унверт схоже на ножичка, яким вона вирізає із м’яких ніжних дів жилочки зіпсутості, порочного еротизму та певної збоченості. Вирізки приправлені найгострішим перцем і викладені химерними візерунками на білих порцелянових тацях. Ну це мої асоціації, ви ж набирайтеся своїх у щедрій колекції, що підібрала СтудіяФотоЛялька.
     Нижче – приклад розкутості на майданчику Елен (фото сесія з Крістіною Агілера).

</object>

Марина Куценко, фотограф СтудіїФотоЛялька www.photodollstudio.com  

середу, 12 травня 2010 р.

Традиція посмертного портрету

Вам часом не траплялися фото, закладені тильним боком у кишеньках старих альбомів? Якось я довго нишпорила архівом мого дідуся і надибала на таку от фото-ничку: там були маловідомі мені люди (родичі старшого покоління у молодому віці) всі у траурі, скорботі і блідолиця жінка у труні. Як виявилося, то була моя прабабця. Її передчасна смерть випала на час захоплення фотографією мого дядечка і він наклацав мармурових бабусиних ликів (інших її фото я не знайшла).
Виявляється у середині 19 і на початку 20 століть посмертне фото було доволі вигідним комерційним напрямком моїх колег. Мабуть, одна із причин була та ж, що і в мого дяді – відсутність прижиттєвих портретів, або ж якесь особливе сприйняття мертвого тіла.
Лики людей на посмертних фото, заманюють мене у власне уявне кіно, що знялося в голові після прочитання «Незабвенной» Івліна Во.
«- В прошлом месяце к нам поступил Незавбенный, который утонул.труп его целый месяц находился в океане  был опознан только по ручным часам. Наши так обработали этого жмурика – сказала моргопроводница – что он у нас стал ровно жених!»
Там, хто забув, мова йшла про гротескні ритуали поховання, - макіяжі покійним, що надавали «спокійно-філософського» чи «зосереджено-рішучого» виразу обличчя.. Глибина твору значно об’ємніша за ці описи, але саме вони спливають, коли споглядаєш на більшість з цих фото. Деякі покійні сидять на стільцях у оточенні родичів, більшість із макіяжем. Насправді практика таких портретів дуже давня, це робили раніше художники. Але для фото це був особливий період, який більш ніколи не повертався.
Мабуть, тільки-но людство отримало змогу робити найбільш точні зображення людей, так і згас інтерес до посмертного увіковічення. У всякому разі, сучасниками такі речі розцінюються, як прояви некрофілії.
У всякому разі, із цим історичним жанром фотографії варто познайомитися.


Підготувала Марина Куценко, фотограф СтудіїФотоЛялька