Фотограф Ілля Ільф

 

Автопортрет Іллі Ільфа

   Ну я завжди бачила це фото Ільфа із фотоапаратом на триногу, ну фото сім'ї, подорожі і все таке, але ніколи не думала, що це ціла сторіночка у розділі блогу його життя. Щоправда особливо їдуча сатира на Дзигу Вертова виказувала, як на мене, про певні Ільфові нереалізовані амбіції у візуальному мистецтві:

"В то время из Москвы в Одессу прикатил поруганный в столице кинорежиссер товарищ Крайних-Взглядов, великий борец за идею кино-факта. Местная киноорганизация, подавленная полным провалом своих исторических фильмов из древнеримской жизни, пригласила товарища Крайних-Взглядова под свою стеклянную сень.– Долой павильоны! – сказал Крайних-Взглядов, входя на фабрику. – Долой актеров, этих апологетов мещанства! Долой бутафорию! Долой декорации! Долой надуманную жизнь, гниющую под светом юпитеров! Я буду обыгрывать вещи! Мне нужна жизнь, как она есть!К работе порывистый Крайних-Взглядов приступил на другой же день.

Дзига Вєртов, він же Крайніх-Взглядов за роботою

Розовым утром, когда человечество еще спало, новый режиссер выехал на Соборную площадь, вылез из автомобиля, лег животом на мостовую и с аппаратом в руках осторожно, словно боясь спугнуть птицу, стал подползать к урне из окурков. Он установил аппарат у подножия урны и снял ее с таким расчетом, чтобы на экране она как можно больше походила на гигантскую сторожевую башню. После этого Крайних-Взглядов постучался в частную квартиру и, разбудив насмерть перепуганных жильцов, проник на балкон второго этажа. Отсюда он снова снимал ту же самую урну, правильно рассчитывая, что на пленке она приобретет вид жерла сорокадвухсантиметрового орудия. Засим, немного отдохнув, Крайних-Взглядов сел в машину и принялся снимать урну сходу. Он стремительно наезжал на нее, застигал ее врасплох и крутил ручку аппарата, наклоненного под углом в сорок пять градусов.Борис Древлянин, которого прикомандировали к новому режиссеру, с восхищением следил за обработкой урны. Ему и самому тоже удалось принять участие в съемке. Засняв тлеющий окурок папиросы в упор, отчего она приняла вид пароходной трубы, извергающей дым и пламя, Крайних-Взглядов обратился к живой натуре. Он снова лег на тротуар, на этот раз на спину, и велел Древлянину шагать через него взад и вперед. В таком положении ему удалось прекрасно заснять подошвы башмаков Древлянина. При этом он достиг того, что каждый гвоздик подошвы походил на донышко бутылки. Впоследствии этот кадр, вошедший в картину «Беспристрастный объектив», назывался «Поступь миллионов».

Дзига Вєртов

Однако все это было мелко по сравнению с кинематографическими эксцессами, которые Крайних-Взглядов учинил на железной дороге. Он считал своей специальностью съемки под колесами поезда. Этим он на несколько часов расстроил работу железнодорожного узла. Завидев тощую фигуру режиссера, лежащего между рельсами в излюбленной позе – на спине, машинисты бледнели от страха и судорожно хватались за тормозные рычаги. Но Крайних-Взглядов подбодрял их криками, приглашая прокатиться над ним. Сам же он медленно вертел ручку аппарата, снимая высокие колеса, проносящиеся по обе стороны его тела.Товарищ Крайних-Взглядов странно понимал свое назначение на земле. Жизнь, как она есть, представлялась ему в виде падающих зданий, накренившихся на бок трамвайных вагонов, приплюснутых или растянутых объективом предметов обихода и совершенно перекореженных на экране людей. Жизнь, которую он так жадно стремился запечатлеть, выходила из его рук настолько помятой, что отказывалась узнаваться в крайне-взглядовском экране.Тем не менее у странного режиссера были поклонники, и он очень этим гордился, забывая, что нет на земле человека, у которого не было поклонников. И долго еще после отъезда режиссера Борис Древлянин тщательно копировал его эксцентричные методы."
Не дивлячись на це Ільф і сам полюбляв родченківські ракурси у архітектурі. Москва очима Ільфа:

   Америка 1935-36 років очима Іллі Ільфа:

"Цю картинку хотілося б підписати: "Оце і є Америка!"" (с) Ілья Ільф

Ну і звичайно, портрети:

   Славний-славний, дивовижний, гострий, добрий і ніжний Ільф, дякую за всі прояви твоєї соковитої творчості!
http://video.yandex.ua/users/elfray/view/76/

Клієнт-Лізун

   

Говорила мені моя наставниця, не великого розуму це діло фотографувати. Але ж все по обумовленості! Часом мені тільки телефонує клієнт і по тягучій енергії в голосі я вже чую, що це очєрєдной Лізун. Якась капость, якій і не фотографії треба, а просто енергії покушать. Якщо можна я відмовляю цю людину фотографуватися, однак це тільки спонукає на неминучість нашої фото-зустрічі. І я, від жадібності чи то догідництва берусь за провал.

   Це трапляється десь раз на рік, і недавно знову сталося. Ці люди часто дзвонять, дізнаються про тебе різну інформацію, щоразу уточнюють деталі, думають, знову дзвонять. Вони торгуються. Знову думають і знову дзвонять. Вони відчувають коли ти їси, або коли лежиш у ванній, вони виловлюють телефоном тебе на концерті і під час йоги - їм потрібна твоя енергія у максимально соковиту піковість. Оп - бемс - і не стало. Вірніше, якщо усвідомлено до цього підходити, то все залишиться, але все рівно, як яблуко надкушене. 

   Пофотографувавшись вони довго сумніваються чи гарні. Вони хочуть замазати всі пори, родимки і зморшки, а потім запитують, чи не пластмасові вони на вид. Так, пластмасові. Тоді просять повернути як було. І ще сумніваючись, вторгаються своєю лизунячою енергією у твій простір із проханнями дофотографуватися, дофотошопитися, пообщатися, словом..

   Лізуну потрібна любов, увага, поглажування і визнання. Тобі навіть шкода дивитися на його зморщену і виснажену душу. Однак Лізуни проти терапевтуватися, вони жадібні і хочуть урвати шмат і побігти, їм подобається певна агресія у здобутті енергії. Це не відповідає довірливій атмосфері у якій можна дійсно із фотосесії зробити терапію. Це стає нецікаво.

   - І яка із цього вторинна вигода?, - як любить казати мені мій внутрішній образований псіхолаг. - Може таки більша усвідомленість у спілкуванні і більша добірність із тими на кого медитуєш через об'єктив.

Я прєриваю мой абєт малчанія.. і любов до сентиментальних сімейних фотосесій.

   

Мкхх! Брр! Вух! Ну все. Майже рік і я згадала, що є пішущім фатографом. Коротше, я прєриваю мою мауну і цілком натхненно обіцяю пописувати свої хвото-гостроти. Адже ж було у мене більш-менш стабільних півтора читача (вони навіть дуже сумували, я відчуваю!:). І знаєте, навіть не читач, із якого може вирости потенційний клієнт, мотивує пішущого фотографа до дії. Це, що не кажіть, зов души, графоманська терапія і освобождєніє от мислє-шлака. Ось десь так чи щось подібне. 

   Із останнього фото-впєчатлєній - це моя улюблена тема - сімейна фотографія. Буквально у неділю трапилося знімати дві сім'ї - одна по замовленню, інша - друзі. Крім різних цікавих і не дуже моментів вирізнилося одне - у обидвох сім'ях дочки (а їм близько тридцяти) сіли по середині між батьками, і, згадавши свої дитячі фото, широко і наївно відкривши очі, обійняли своїх маму і тата. 

   Ну і що? Фото для інших людей ніякого шедевру не являє - але б бачили ви їхні аури у цей момент, як вони заряджалися любов'ю, теплом і турботою у цей момент! І, я, будучи учасником сесії відкритих сердець теж якось вплітаюся у ці потоки і така сентиментальна радість наводнює очі!